Вона помирала. Страшна хвороба відбирала останні сили. Їй не шкода було прожитих років, втраченої краси. Біль відчувала лише, коли дивилася на своїх маленьких діточок, які з жахом спостерігали, як догорає мамине життя.

Хто нагодує, хто пригорне, хто розрадить їх у скрутну хвилину? Добрі люди! Ох, ті добрі люди…

Кілька днів тому одна добре знайома їй жінка, що мешкала по сусідству, запропонувала свою допомогу. Вона вміла робити уколи, які вкрай необхідні були хворій у ці останні передсмертні дні. Щоправда, не безкоштовно: 50 гривень за ін’єкцію.

Я випадково почула цю історію, й мене глибоко вразила людська черствість та байдужість. І пригадалася інша історія, яка сталася під час війни в блокадному Ленінграді.

Двоє братів залишилися сиротами: батько загинув на фронті, мати померла від тяжкої хвороби. Старшому було дванадцять років, а молодшому - лише п’ять.

Старший брат вирішив продати останню варту уваги річ – батьків кожух, аби мати трохи грошей на хліб. Він виніс кожух на базар. Покупець знайшовся відразу.

Задоволений, хлопчик прибіг додому, і раптом жахлива думка обпекла серце: там, у кишені щойно спроданого батькового спадку, лежали хлібні картки. Сльози виступили з очей. Вирішив нічого не говорити малому.

Вранці його розбудив сильний стукіт у двері. Хлопчик не хотів відчиняти. Навіщо? Адже смерть все одно стоїть за спиною. Але стукіт не припинявся. Він тяжко підвівся й відчинив двері… На порозі стояв той чоловік, якому вчора він продав кожух. У руці він тримав хлібні картки.

Зворушений, хлопчик заплакав. Його вразила чуйність і чесність незнайомця. «Які ж добрі люди є на світі!» - подумав він.

Що ж сталося за ці сімдесят років із нашими душами? Чому вони так зачерствіли під плином часу? Чи варто класти на одні терези доброту, чуйність і гроші.